Генезис закону про національні меншини в Україні

Анотація

Стаття присвячена генезису законодавства про національні меншини в Україні. Автори стверджують, що розмаїття меншин вимагає комплексного та збалансованого законодавства для ефективного регулювання прав вищезазначених груп на основі примату національної безпеки, миру та державного суверенітету.
Обгрунтовується, що завдяки Закону про національні меншини (1992 р.) Україні вдалося уникнути серйозного внутрішнього конфлікту між самими групами національних меншин. Держава уникла проблеми, яка виникла в більшості інших пострадянських держав. І це було досягнення, яким українська влада і народ можуть певною мірою пишатися.
Період 1990-2000-х років характеризується закріпленням на конституційному рівні основних прав національних меншин. Однак Закон про національні меншини не зазнав жодних змін, тоді як динамічні зміни була невід’ємною рисою в інших сферах законодавства України.
Закон України «Про засади державної мовної політики» (2012) суперечив Конституції. По-перше, він надав місцевим радам право визнавати регіональні мови, а використання мов є питанням загальнодержавного, а не місцевого значення, і визначається виключно законами. По-друге, Закон був дискримінаційним по відношенню до мов тих національних меншин, які не увійшли до переліку 18 мов, які можуть претендувати на статус регіональних або мов національних меншин.
Прийняття нового Закону про національні меншини (2022) було зумовлене: 1) зміною політичного вектору України (2014) та переорієнтацією виключно на цінності демократичного суспільства; 2) зміна підходів до питання захисту національних меншин на міжнародному рівні: від простої неприпустимості дискримінації, заборони використання мови та іншої асиміляційної політики до позитивних зобов’язань держави, спрямованих на підтримку культур, етнічних спільнот.
Певні обмеження, а точніше невідповідність Закону міжнародним стандартам захисту національних меншин обумовлені: 1) необхідності забезпечення національної безпеки, особливо в контексті поточної російсько-української війни; 2) запобіганням ризику втрати українською мовою домінуючого статусу в Україні; 3) прагнення уряду зберегти певний «люфт» для «торгу» в процесі подальшого зближення з Європейським Союзом.